Все нижчевикладене не претендує на об*єктивність. Факти інтерпретовано по власному розумінню і відчуттю. Якщо цікаво - ознайомтесь...
Не виключено, що не залежно від того, чи будете ви згодні з автором чи ні, деякі факти нададуть вам інше баення перспективи...
Існує думка, що половину всіх значимих світових історичних подій ініціювали або реалізовували спецслужби. А якщо навіть це були не конкретні державні організації, то обов’язково люди, дії яких підпадають під визначення методів спецслужб.
Черговим доказом тому, є книга Джона Перкінса «Сповідь економічного вбивці». У свій час він відмовився від служби в АНБ (Агентстві національної безпеки). Після виходу книги він став всесвітньо відомою людиною. Він знявся навіть у популярному фільмі “Zeitgeist: Ammendum”.
Економічні кілери (Economic Hit Man (EHM)) – це високооплачувані професіонали, які «оббирають» країни по всьому світові на трильйони доларів. Вони перенаправляють гроші від МВФ, Всесвітнього банку, Американського агентства по міжнародному розвитку (USAID) та інших міжнародних гуманітарних організацій на рахунки великих корпорацій та в кишені декількох багатих сімей. Їх інструментарій включає шахрайницьку фінансову інформацію, маніпулювання виборами, вимагання, хабарі, секс та вбивства.
Джон Перкінс показує доволі просту схему встановлення тотального впливу, на, практично, будь-яку економічну систему, втягнуту в міжнародні корпоративні відносини. Вона має наступний вигляд:
1.Обирається ціль, якою може слугувати будь-яка держава, яка володіє багатими природними ресурсами або важливим геополітичним становищем.
2. Керівництву держави замальовується перспектива плідної співпраці по розвитку інфраструктури країни та покращенню її економічного становища.
3. Економічні кілери від імені корпорацій та консалтингових компаній здійснюють всебічне вивчення майбутніх проектів, готують або фальсифікують інформацію та переконують ключових персон у необхідності отримання кредиту під державні гарантії на реалізацію цих проектів. Ці кредити будуть витрачені на оплату послух американських корпорацій, які є підрядчиками у запланованих проектах. Звичайно для досягнення цих цілей економічні кілери використовують будь-які доступні засоби.
4. Далі, країна отримує кредит (частіше за все у Міжнародного валютного фонду – МВФ, найбільшим «акціонером» якого є США), реалізовує проекти, а всі гроші знов перетікають американським корпораціям, а сама держава залишається у глибокій борговій ямі, не в змозі погасити такий кредит вже ніколи в житті.
5. В тому випадку, якщо дії економічних кілерів не мали успіху, ключові фігури країни усуваються спецслужбами (в книзі Перкінс називає їх «шакалами») будь-якими доступними засобами (дискредитація, переворот, вбивство).
6. У випадку якщо і це не допомогло, або така операція задовга та багато коштує, до справи беруться війська - Афганістан, Кувейт (Буря в пустелі), Ирак (Буря в пустелі-2), Чилі, Еквадор та інші.
Чи може Україна бути об’єктом подібної діяльності? Це питання національної безпеки, в якому хотілось би розбиратися.
Отже, по-перше – сакральне «кому це потрібно?». Наскільки і як саме Україна може цікавити США.
В своїй «Великій шахівниці», виданій ще 1997 року, Збігнєв Бжезинський абсолютно ясно висловився з приводу геополітичних інтересів США, які мали місце задовго до появи книги.
На початку 90-х років, святкування в коридорах Ленглі (штаб-квартира ЦРУ) з приводу розвалу Радянського Союзу, як найбільш значущого та очікуваного результату діяльності всієї американської розвідспільноти, змінилось на задумливу стурбованість і навіть побоювання. Замість одного, нехай могутнього, але цілком знайомого та передбачуваного противника, з’явилась величезна кількість об’єктів (не тільки держав), які продукували таку кількість ввідної інформації, що ні про який результативний аналіз та прогноз не могло бути й мови.
В той же час, за словами Бжезінського «Поразка та розвал Радянського Союзу стали фінальним акордом у швидкому піднесенні Сполучених Штатів в якості єдиної та першої дійсно глобальної держави, глобальна система якої широко використовує вплив на залежні еліти, одночасно отримуючи значний зиск від привабливості своїх демократичних принципів та інститутів. А все вищезгадане підкріплюється широким, але невідчутним впливом американського панування в галузі глобальних комунікацій, розваг та масової культури, а також технологічної переваги та глобальної військової присутності».
Насправді США є першими серед нібито рівних у ряді міжнародних організацій, які багато в чому створюють та направляють світову політику та історію. НАТО пов’язує найбільш розвинуті європейські держави з Америкою, перетворюючи США на головну дійову особу навіть у внутрішньо європейських справах. Крім того, слід вважати частино. Американської системи і міжнародні фінансові інститути. Наприклад, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Всесвітній банк, в яких активно домінують американці і які не роблять нічого, що могло б поставити під загрозу постійні прибутки Вашингтону.
Після розвалу Радянського Союзу, основною метою США Бжезінський вважає – панування в Євразійському просторі. У «Великій шахівниці» він докладно доводить необхідність такого геополітичного статусу. Адже вплив на процеси у всій Євразії повністю закріпить за США роль панівної світової держави. Для цього необхідно: 1) виявити динамічні з геостратегічної точки зору держави, які мають можливість викликати важливі зрушення в міжнародному розподілі сил; і 2) сформувати та втілити конкретну політику США, щоб контролювати вищевказані процеси з метою просування інтересів США. До таких держав, за словами Збігнєва Бжезінського відноситься і Україна.
Однією з головних цілей США в цій частині планети є стримування росту впливу Росії, як значного геополітичного гравця. І в цьому плані Україна є незамінним партнером. Без України Росія не в змозі стати Євразійською імперією. Тільки в разі якщо Москва отримає контроль над цією територією та її населенням, а також над виходом до Чорного моря та кордоном з Європою – Росія отримає засоби для перетворення на потужну імперську державу. Однак, втрата України стала геополітичним каталізатором. І не зважаючи на те, що амбіції Росії не можуть залишатись на позиціях простого досягнення визнання та поваги її як демократичної держави, імперія без України буде означати, що Росія стане більш «азійською» державою.
В результаті геополітичні та історичні сумніви Росії щодо можливої «реінтеграції» України стикнулись з точкою зору США. В той же час, позбавлення Росії імперських амбіцій та перетворення на демократичну державу європейського типу є однією з основних цілей США. А отже, надання підтримки державам для забезпечення геополітичного плюралізму в рамках колишнього СРСР є пріоритетом. Найбільше значення за переконаннями Бжезінського має Україна.
Згідно геополітичних пріоритетів США, країни євразійського регіону мають досягти певного рівня розвитку, щоб здійснювати співробітництво з Америкою на достатньо високому рівні. Однак, жодна з них не повинна стати настільки сильною, щоб суперечити Штатам в ході здійснення ними своєї політики у всьому світі.
Виходячи з цього, Україна, в першу чергу, розглядається як важіль стримування для Росії. Лише для цього, США готові вливати сюди свої кошти ріками.
В зв’язку з тим, що посилення присутності американського лоббі в Україні співпадає з початком президентського строку Віктора Андрійовича Ющенка та його президентської кампанії, не виключено, що вивчення його фігури та його оточення може дати певні відповіді.
Взагалі-то, постать самого Віктора Андрійовича викликає не так багато інтересу як одіозні образи його соратників. В той же час, все ж таки потрібно знати хто управляє твоєю країною. На наш погляд, найбільш витончено його характеризує нарис про психологічний портрет президента представлений свого часу «Українською правдою» (Частина 1 та Частина 2).
Та ж «Українська правда» розповідає і про наближених до президента осіб. Згідно з цією інформацією, другою (чи то першою?) людиною в державі є нинішня дружина Президента України Катерина Чумаченко, яка «грає роль контактеру з американською діаспорою». Однак, очевидно, не тільки з нею, оскільки відомо, що друга дружина Ющенка — колишній співробітник Держдепу США, що в тісному зв’язку із ЦРУ, а в таких структурах, стверджують співробітники спецслужб, «колишніх» просто не буває.
Допомагає реалізовувати цю «функцію» Катерині Чумаченко давній соратник Ющенка і нинішній керівник його секретаріату Олег Рибачук. Близькі контакти з Рибачуком має Анатолій Гриценко. Колишній міністр оборони активно працював над втіленням одного з головних завдань президентства Ющенка — вступу до НАТО. До певного часу Гриценко очолював фінансований із США Центр Разумкова, два роки навчався в академіях, одружений з Ю.Мостовою — співвласницею «Дзеркала тижня». До Гриценка Ю.Мостова була дружиною самого Разумкова, чиїм ім’ям названо нинішній гриценківський центр. Подальший список наближених осіб перераховувати немає потреби. Коротше кажучи президентська команда являє собою зібрання кумів, сусідів, родичів та інших наближених до президентської родини осіб, включаючи навіть «банщиків», та представляє надто велике представництво єврейської національної меншини та пов’язаних з нею осіб.
Ні в кого не викличе сумнівів той факт, що найцікавішою особою в цьому натовпі є друга половина ВАЮ – Катерина Ющенко (вона ж Кетрін Клер Чумаченко).
Цю багатостраждальну «берегиню» звинувачували у приналежності до американського лоббі, просто ЦРУ, нетрадиційних язичницьких вірувань та ще багато всього. Вона навіть виграла пару судових позовів проти своїх кривдників. Правда присуджений моральний збиток у Михайла Леонтьєва (російського журналіста) так забрати і не вдалось. Він сидить десь у Росії і показує в бік України російські «кукіші».
Втім, біографія її, яку можна і в Інтернеті прочитати (хоча й різні джерела подають по різному), все ж таки викликає зацікавленість. Зупинимось на окремих фактах.
Отже, почавши працювати в 15 років офіціанткою в ресторані через брак коштів на оплату навчання, в 21 рік (1982) Катерина Михайлівна (а тоді ще Катрін Клер) закінчує з відзнакою факультет дипломатичних відносин Університету Джорджтауна і отримує диплом «Бакалавра міжнародної економіки».
У віці 22-23 років Катерина Ющенко вже була директором Української національної інформаційної служби. В 1984 році працювала в управлінні міжнародних відносин Митної служби. Два місяці стажувалась у Митній службі США. Вже в 24 роки закінчила Українські літні студії при Гарвардському Університеті, а в 25 - в Університеті Чикаго пані Ющенко здобула диплом «Магістра бізнес-адміністрування» за спеціальностями «Міжнародні фінанси» і «Менеджмент громадських неприбуткових проектів».
У 1986-88 роках Кетрін Клер працювала асистентом з особливих доручень у заступника Держсекретаря з питань прав людини і гуманітарних справ. За іншими даними – займалась кураторством радянського та східного напрямку служби Держсекретаря.
У 27 років вона стала заступником голови Офісу громадських зв’язків Білого Дому. В 1989 році пані Ющенко працювала у секретаріаті Міністерства фінансів США, а потім, до травня 1991 року, економістом у Спільному комітеті Конгресу США з питань економіки.
У 1991-93 роках Катерина Ющенко була співзасновницею і віце-президентом Фундації «Україна – США», а також директором Інституту Пилипа Орлика. В цей час вона і повертається в Україну, де займається розподілом фінансів українським неурядовим організаціям, оперуючи грошовими потоками USAID в Україні.
В той же час вона стає управляючою в Україні та таршим радником «Центру банківського тренінгу» та радником «Національного центра освіти банківського персоналу».
В той же час вона почала працювати у компанії KPMG Peat Marwick/Barents Group як консультант Банківської освітньої програми і менеджер (за іншими джерелами - голова) українського підрозділу цієї компанії.
Отже повторимося: Джорджтаун, Гарвард, Чигазький університет та MBA, заступник Держсекретаря, заступник голови Офісу громадських зв’язків Білого дому, Мінфін та Конгрес США, віце-президент фундації та директор інституту, і все це з 22 до 32 років.
Непогана кар’єра як для нащадка іммігрантів з небагатої сім’ї. І після всього цього – консультант і менеджер підрозділу напіввідомої консалтингової фірми, яка по щасливому збігу співпрацює з Національним банком України.
На наш погляд, те, що всі факти цієї біографії є правдою, не вдасться спростувати ніколи й нікому, оскільки навіть якщо такими вони і не є, будь-яка організація з цього списку буде забезпечена неспростовними доказами того, що Катерина Михайлівна була там присутня саме в той час, про який йдеться. В цьому сенсі американські професіонали вміють працювати.
Отже, в 1993 році, коли Катерина Михайлівна, чи то пак Кетрін Клер, почала працювати у Barents Group, завдяки зусиллям Гетьмана, Ющенко таки стає головою правління Нацбанка України. В тому ж році, абсолютно випадково в літаку по дорозі в США Олег Рибачук (в той час – директор департаменту міжнародних зв’язків НБУ) знайомить Віктора Андрійовича з Катериною Михайлівною.
На жаль не відомо, чи цей факт придумав сам Рибачук, щоб побути в очах навколишніх «купідоном», чи це було насправді так. Але постать самого Рибачука є сама по собі досить цікавою.
Останні п’ять років радянської влади Рибачук як випускник романо-германської філології пропрацював у Індії за контрактом "Зарубежнефтестроя". Дуже непогане місце. Одразу наводить на роздуми. Адже «Зарубежнефтестрой» просто не міг бути нецікавим іноземним спецслужбам.
Після повернення потрапив у "Київбіржбанк" – на згадку про існування такої структури нічого не залишилося. Звідти, за його словами, його забрали в НБУ на посаду відповідального за зовнішні відносини, оскільки відсутність відділу зовнішніх зв’язків Нацбанку була серйозною проблемою, бо як виявилося, перед цим першу місію МВФ взагалі не пустили в НБУ (може люди просто шось знали?!). Тож саме Рибачук забезпечував організацію членства України в МВФ. За часів роботи в НБУ Рибачук встиг вісім місяців провести у США та Британії. За його словами, «стажувався на Уолл-Стріт та в Сіті», за програмою (!!!) Джорджтаунського університету
Згодом Рибачук отримав запрошення від Чорноморського банку торгівлі та розвитку на посаду віце-президента, з яким він і підписав трирічний контракт, за 100 тисяч доларів на рік. Його місце роботи знаходилось в Салоніках (Греція), куди він невдовзі перевіз і родину. В січні 2002 року, коли сформували список "Нашої України", де він отримав 29 місце, Рибачук перервав контракт з банком та заходився допомагати Ющенку з передвиборною компанією. Цікавий хід – проміняти 100 тисяч на рік і посаду віце-президента банку в Салоніках та піди безкоштовно організовувати передвиборну кампанію. Хоча в результаті місця депутата, а потім і віце-прем’єра дозволили все надолужити.
Інформації про Катерину Михайлівну в Інтернеті доволі багато. Але навіть не заглиблюючись в пошукову роботу (яка при потрібному підході є дуже важкою але й результативною), можна знайти декілька посилань на цікаві факти. Так, з’являється інформація про клінтонівський Файлгейт, який наробив галасу у Вашингтоні у червні 1996 року. Хтось з уряду Клінтона «без спросу» взяв файли ФБР, а саме списки осіб, файли яких зберігало ФБР, та й необережно їх оприлюднив або шось таке…
А в списках секретних файлів ФБР і знаходимо до болю знайоме ім’я Katherine Clare Chumachenko (тут і тут). Звичайно це нічого не означає, це може бути і не те ім’я, і не та людина, і взагалі може бути «утка» або активна дезінформація. Але ж ми ще й не починали шукати інформацію по-справжньому. З іншого боку, можна з дуже високою мірою вірогідності припустити, що в разі існування подібної інформації в Інтернеті або відкритих джерелах, зацікавлені особи і організації вже давно б усе підчистили.
Зрештою за таких умов можна хоч якось пояснити логіку та протокольні порушення зустрічі президента України В. Ющенка з директором ЦРУ ЦРУ США Портером Госсом. За словами Турчинова (на той час голови СБУ): "Керівник такого рівня це і публічна фігура і, безумовно, такі візити не можуть проводитись, як якісь таємні операції. Це візити проводяться на достатньо високому рівні, під час їх можуть підписуватись якісь документи. Це міждержавні візити. І коли треба проводити якісь спеціальні операції, то для цього є свої технології. І в цих заходах, як правило, керівники такого рівня не беруть участь".
В принципі логічно, але якщо це і справді була, як висловився Турчинов, спецоперація, то було б нерозумно думати, що до президента могли прислати якого-небудь начальника департаменту. І потім, Микола Маломуж, наприклад, голова Служби зовнішньої розвідки України, на скільки мені відомо, так само виконує і інформаційну, і представницьку, і іншу роботу. Так він приймав активну участь у роботі по Фаїні і особисто зустрічався з окремими представниками інших спецслужб.
Тепер перейдемо до безпосередніх дій наших героїв. Отже, на початку ми говорили про ключову роль МВФ у встановленні впливу на окремо взяту державу, а потім дізнались як активно Рибачук встановлював з ним співробітництво. Крім того, ще свіжі в пам’яті потуги нашого керівництва отримати значні кредити. На сьогодні, подальша доля України залежить від того, чи отримає уряд 16,5 мільярдів від МВФ.
За словами експертів, як свідчить меморандум про економічну та фінансову політику, розроблений Кабміном та Нацбанком спільно з МВФ, Україна майже на три роки потрапляє під вплив МВФ, зобов’язуючись проводити запропоновані ним реформи. Політика та рекомендації МВФ по відношенні до країн, що розвиваються, неодноразово піддавались критиці, суть якої в тому, що виконання рекомендацій та умов в кінцевому рахунку не направлені на підвищення самостійності, стабільності, на розвиток національної економіки, і що вони лише прив’язують її до міжнародних фінансових потоків.
США володіють найбільшою кількістю голосів у МВФ (майже 20%), доля 15 країн учасниць ЄС – 29%, доля країн, що розвиваються, які складають 84% від кількості членів фонду – лише 36%.
Слід розуміти, що МВФ – це зовсім не благодійна організація, а комерційна установа, яка перш за все переслідує задоволенні інтересів своїх інвесторів. Більша частина діяльності МВФ та Світового банку регламентована пакетом напівлегальних домовленостей з Міністерством Фінансів США. Ці домовленості іменуються Вашингтонським консенсусом і направлені на посилення впливу фінансового капіталу США у всьому світі.
МВФ та Світовий банк надають позики країнам тільки в разі виконання ними вимог «Вашингтонського консенсусу» - вимог економічних і політичних. Це – свобода руху капіталу, тотальна приватизація (навіть там де не можлива конкуренція), високі процентні ставки (що заважають розвитку промисловості але полегшують фінансові спекуляції), скорочення до мінімуму всіх соціальних програм, відмова від захисту навколишнього середовища, підтримка стабільності національної валюти шляхом прив’язки її до долара та обмеження реальної грошової маси (що призводить до невиплат зарплат, соцвиплат), податкові реформи, що збільшують тиск на бідних та полегшують для багатих (в Росії це вилилось в єдиний 13-відсотковий податок – бідні почали платити на 1% більше, а багаті - на 7,12,17 відсотків менше).
Не слід забувати і про жертв МВФ, якими є, наприклад, Аргентина та Руанда. Руанда довгий час вважалась успішною моделлю розвитку сільського господарства. Однак в кінці 80-х країна пережила два неврожайних роки. Під врожаї кофе 1989 року Руанда отримала у МВФ велику позику, однак в 1989-му на ринку відбувся обвал цін на кофе. Нові позики МВФ надав Руанді тільки за умови відмови країни від політики продовольчого самозабезпечення та державної підтримки фермерських господарств (оскільки – це не «риночка політика»), а також за умов девальвації руандійського франка. Це викликало галопуючу інфляцію та крах реальних доходів населення. При цьому експерти з МВФ чудово розуміли, що з кожною економічною кризою в країні спалахує громадянська війна. Все національне багатство було знищено або переміщено в західні банки. Сьогодні Руанда – країна, що не має ніяких перспектив і працююча виключно для того, щоб платити проценти по боргам.
Можна привести ще багато прикладів. Індонезія, де режим Сухарто, поставлений американцями, виконував всі рекомендації МВФ, що закінчилось економічним крахом, масовою втечею капіталів в США, етнічними та релігійними сутичками в яких загинуло до 10 тис. чоловік. Причини цього описує в своїй книзі «Сповідь економічного вбивці» Джон Перкінс.
Корпоративний інтерес.
В «розквіт» президентства Віктора Андрійовича розгорівся скандал з компанією Венко, яка мала отримати від українського уряду дозвіл на розробку чорноморського шельфу прикерченської затоки.
Потужність Прикерченського шельфу – 257 млн. тон умовного палива. Це близько 30% сумарних ресурсів вуглеводнів України. Саме цей ласий шматочок і намагається відкусити Vanco International, американська компанія з штаб-квартирою в Техасі. В конкурсі, який проходив у 2006 році, Венко змогла обійти таких монстрів як Hunt Oil, Shell з ExxonMobil, Turkiye Petrolleri A.O. з Alphex One Limited, а також ВАТ "Укрнафту".
Та Венко (бо їх декілька), що приймала участь в українському конкурсі, створена спеціально для діяльності за кордонами США, зокрема в Західній Африці. Так, з сайту компанії видно, що останніми роками організований досить потужний видобуток вуглеводнів Кот-д’Івуарі, Гані, Габоні та Екваторіальній Гвінеї… В цей достойний ряд потрапила і Україна.
Як відомо, підписання домовленостей з Венко активно люббіювались послом США в Україні Тейлором та президентом Ющенком. Цікавими є факти як змінювались частки України та компанії в процесі підписання документів. На стадії подання документів для конкурсу, Венко зобов’язувалась здійснити інвестування 80-95% необхідних коштів для реалізації проекту, а отримані ресурси ділились 50/50. Через рік Венко зажадала вже 60% вуглеводнів, а фінансування мало реалізовуватись по схемі 30% - Україна та 70% - Венко.
В подальшому в цій «катавасії» невідомо як з’явився Ринат Леонідович зі своїми активами, однак домовленість з Венко, за мовчазної згоди Віктора Андрійовича, таки відбулась.
В подальшому, за ініціативи Юлії Володимирівни, яку не влаштовував факт можливої наявності власного енергетичного ресурсу у Ахметова, домовленості з Венко були розірвані. Ющенко видав указ про незаконність таких дій, однак ця суперечка була вирішена в Конституційному суді на користь Тимошенко.